Відходили хлопці з нашого села,
Усі заспівали: "Прощай, родина!"

Лише один хлопець ніщо не співав –
Біленьким платочком сльози витирав.

– Не жаль мені, хлопці, всеї родини,
Лиш жаль мені, хлопці, жінки Олени.

Як прийшли до бою, стали у ряди,
Усі закричали: "Назад, вороги!"

А там старий батько окопи копав
Й бачив здалека, як стрілець упав.

Він собі не вірив, ні своїм очам:
Підійшов до нього – його син лежав.

– Чи ти, синку, вбитий, ранений лежиш,
Чом до мене, сину, не заговориш?

– Я не вбитий, батьку, ранений лежу,
Болять мене рани, мабуть, я помру.

Поглянув ліворуч – санітари йдуть,
Ранених збирають, в лазарет везуть.

Поглянув праворуч – збив домовину,
Поховав синочка в чужому краю.

Як прийшов додому, сів коло стола,
Схилив головоньку – біжить Олена.

– Ой, батьку мій, батьку, що за новина,
Що вже третій рочок Василя нема?

Ой, батьку мій, батьку, що за вістка є,
Невже Василечко у землі гниє?

– Ой, доню, ти, доню, ніщо не роби,
Іди додомочку, сина колиши.

– Ой не піду, батьку, сина колисать,
Але піду, батьку, Василя шукать.

Ой що ж то за вітер віє ще й гуде?
Молода Оленка за Василем йде.

Ой батьку мій, батьку, збий домовину,
Ой що ж то за вітер віє ще й шумить?

Поховай мене в чужому краю.
Молоденька пара в могилі лежить.

Сказав посадити корч горіховий,
Бо там спочиває стрілець січовий.