В дев’ятьсот штирнастім році, як жнива зачались,
Дві студентки українські до стрільців вступали.
Степанівна і Галєчко взяли розмишляти,
Пішли они для вкраїнців слави добувати.
А ми, бідні українці, на то не зважали,
Щоб студентки українські славу здобували.
Наші стрільці січовії того ся діждали,
Що дівчата українські рани їм в’язали.
А як наші товаришки вступили у бої,
Заслужили за відважність срібнії медалі.
І так наші товаришки завше воювали,
Що в найгірші офензиві команду тримали.
По тім много зголосилось товаришок різних,
Степанівна і Галєчко – вже ранги хорунжих.
Понад наші товаришки ревіли гармати –
Степанівна і Галєчко вміли воювати.
Воювали, добували і славу, і волю,
Та не одну зіставили могилу на полю.
Високії ті могили, де могло спочити
Стрілецькеє біле тіло, ранами покрите.
В Болехові товаришки тяжко воювали,
[В] товаришки Степанівни вже волю забрали.
Тогди стрільці-українці ревно заплакали,
Що вже в місті Болехові без мами зістали.
А Галєчко – товаришка сама ся зістала,
А на місце Степанівни Дмитерківна стала.
Десятниця Михайлишин і Гандзя Дмитерко
Вже ходили на патролю, як ся тілько смеркло.
Ірина Кузь і Рисівна все службу робили,
То щоднини дві години на поста ходили.
І так наші товаришки тяжко воювали,
Що москалі, як дикі пси, від них утікали.
Товаришка Степанівна не мала надії,
Щоби тепер бідувала в Ташкенті в Азії.
Бодай же вас, москалики, жінки не пізнали!
Нащо ви нам Степанівну в неволю забрали?
Ой ми би вам, москалики, руму пити дали,
Щоби-сте нам Степанівну назад відослали.
Бо ми би вам, москалики, спокою не дали,
Якби-сте нам Степанівну назад не віддали.
Ой бо наша Степанівна в Азії бідує
Від морозу студеного та ще й голодує.
Бодай би вас, москалики, земля не приняла:
Через вас ся Степанівна в неволю дістала.
Дай же, Боже, сто літ життя нашій Степанівні,
Она слави добувала цілі[й] Україні.
Ой, Господи милостивий, Святий Миколаю,
Допоможи Степанівні вернутись до краю.
Ой просимо пана Бога й будемо просити,
Щоби з нашов Степанівнов ще ся зобачити.