Світить місяченько та й ясная зоря
Та на те подвір’я, де бідная вдова.

А в тої вдовиці хорошая донька,
Ходить по подвір’ю, як рожа весняна.

Ходить по подвір’ю, квіт рожі зриває
Та й на синє море усе споглядає.

По синьму морю плавають кораблі,
А на тих кораблях січовії стрільці.

У стрільця одного шабелька зломилась,
А в другого стрільця шапочка схилилась.

А за третім стрільцем дівчина тужила,
Бо як йшов на війну, вона говорила:

– Іди, мій миленький, іди, мій соколе,
Тебе не забуду ніколи, ніколи.

Як він ішов на війну, дівча наказував,
Щоб ніякий дурень личко не цілував.

– Бо дурень не знає, що личко коштує,
Він в тебе, дівчино, розуму пробує.

– Ой сама я, сама наробила біди,
Що я показала до стодоли сліди.

Ой сама я, сама наробила жалю,
Що я показала, де спати лягаю.

Ой сама я, сама велика зрадниця,
Що я так зрадила січового стрільця.