Ой працюєм вдома, нічого не чути,
Аж нараз впала чутка, що ідуть рекрути.
А то й охотники вже не хочуть працювати,
Йдуть край боронити.
На півночи і на всході страшна хмара впала,
Ходім бити-розганяти, щоб на нас не впала.
Бо москалі із сербами таку раду мали,
Щоби вже наш рідний край під свою власть взяли,
Щоби нашим рідним краєм москалі рядили,
А нас, бідних українців, в неволю забрали.
Вибираймось у дорогу, де нас потребують,
Мати плачуть, руки ломлять, дівчата банують.
Ой ми йдемо в бій кровавий за Вітчину нашу –
Заплакала вже тихенько вся родина наша.
Плачуть тати, плачуть мами, всякая родина,
Бо віднині вже настає нещасна година.
Щасливая доріженька до самого Відня,
Куди йшли до оборони українці бідні.
Ой прийшли ми вже до бою, там нас виглядають –
Нові ґвери, і багнети, і куль ще нам дають.
Дають ще нам хліба й гроший, і півфунта м’яса,
А ми їмо і вогорим: "То недоля наша".
Маєм кулі, маєм ґвери, йдем москаля бити,
Аби не міг наш край рідний під свою власть взяти,
Аби наші вже родини вдома спокій мали,
Щоби ми ся тим москалям в руки не дістали.
Бо москалі, як ті звірі, усі з бородами,
Щоби не мали для нас сили і власти над нами.
"Хлопці, алярм! Хлопці, алярм! Треба ся збирати!"
Кождий стрілець собі мислить: "Треба умирати
І від меча, і від кулі, і від страшних армат –
Не буде отець, мати вдома споглядати".
Ой зайшли ми в Московщину, там є ліси красні –
Не дамося, товариші, москалям напасти.
Починають наші стрільці тії ліси січи,
Щоб до москалів та й до штурму бічи.
Летять на нас кулі з крісів і з тяжких арматів,
Не заступить ні брат, сестра, ні отець, ні мати.
Як град, густо кулі свищуть, на нас налетіли,
А ми в горах у Карпатах мало не зімліли.
Ой не один бідний стрілець – над ним ворон кряче –
Лежить в крови по коліна та й ревненько плаче.
Ой просить він зі слезами та й свого камрата,
Щоби вже дав о нім знати до рідного тата.
"Напиши мені додому, най мама не плачуть,
Бо вже мене на сім світі більше не зобачуть.
Та най мені рідний отець нічо не готує:
Вже від мене, молодого, слова він не вчує".
Як почали ми стріляти, аж страх огортає,
Не оден отець, мати сльозоньками миєсь.
Єго син уже від кулі в сирій землі гниє.
Присипають сиров землев, і там спочиває,
А родичі, браття, сестри о нім забувають.
А я, стрілець молоденький, умирати мушу,
Дайте, тату, і ви, мамо, офіру за душу.
Найміть за мня Службу Божу, найміть парастаси –
Най вас болить за мнов серце, що дитина ваша.
Не взяв я від вас віна, ні поля, ні коні,
Тілько прошу вас, родичі, не забувайте о мені.
Не мені то лекше буде, але вам то буде,
Моліть Бога за ті стрільці, українські люди.
Ми кров свою проливаєм і здоров’я тратим,
Бо не один віт[ц]івський син зістав у могилі.
А не один з стрільців вбитий,
Там москалі замість щири води крови ся напили.
Ідем вино фасувати до тої фельдфляші,
Щоби трохи поскріпились бідні стрільці наші.
Ой час би вже тотій битві трохи спочивати,
Коли кажуть старші пани та й за кріси брати.
Ой треба тих москаликів добре наганяти,
Щоби можна свій край рідний назад відобрати.
Бо ми, стрільці молодії, ні їли, не пили,
Бо вже сю цілу нічку до днини не спали.
Ходили ми по тих горах, цілу ніч не спали,
Та й не один з нас у воду по коліна впали.
Щоби москаль, той наш ворог, не міг ся прокрасти,
Щоби не міг нашу трупу зізаду напасти.
Постіль наша – між снігами, подушка – з каміння,
Від зимна ми вкривались білими ремінцями.
Дощі на нас часто падуть, ніде ся сховати,
А ми мусим саком-паком на поли стояти.
Одіж на нас вже погнила від дощу, від поту,
Ой зазнали ми доста всякого клопоту.
Голоду-м я ся навидав, вуши нас наїли,
Та й не одну теплу нічку на волос не спали.
Ой не один бідний стрілець (що має робити?)
Без ніг, без рук – вже каліка, тяженько му жити.
Чорний ворон прилітає і вже над ним краче,
Тіло гризе, кров спиває, очи вибиває.
Ой мня вже поранило, кров з мене спливає,
Чорний ворон у копици кров з мене спиває.
Так то вже воно на тій войні те військо ся має,
Що не один з наших стрільців в земли спочиває.