Ой на горі, на Маківці, зозуленька кує,
Б’ються стрільці на Маківці, аж ся світ дивує.

Б’ються стрільці на Маківці, аж ся світ дивує,
А молода Степанівна рани бандажує.

Бандажує, завиває ті стрілецькі рани,
Бо то була товаришка ще краща від мамьі.

Молодая Степанівна пригнула калину,
Сходять стрільці січовії з гори на долину.

А як зійшли на долину, поставали в лаву.
Що прогнали москаликів – дістали похвалу.

День стояли, два стояли, на третій упали.
В тяжкій січі хлопці-стрільці героями стали.

Молоденькі, як соколи, Маківку обняли
І з сотнею січовиків тут на смерть стояли.

Гей летіли чорні круки та й через Карпати,
Нам тут, хлопці, на Маківці вже на смерть стояти.

Ой за цісаря, за волю, за Вкраїну милу,
Висипали на Маківці високу могилу.

Десь весною, як калина цвітом наливалась,
Ішло дівча темним гаєм, слізьми обливалось.

Йшла, з розлуки заломила рученьки біленькі:
Вбиті в бою нерівному два брати рідненькі.

Не плач гірко, дівчинонько, мила Україно,
Навчай дітей тої слави, велика родино!

Гей вертає жайвороння, минає Карпати,
І за милим, за соколом, плаче стара мати.

Не плач, не плач, за свободу соколята впали,
Вони славу Україні й волю здобували.

Ой ти, горо Маківочко, яка ти висока,
А на тобі, Маківочко, могила глибока.

Ой, Маківко, Маківочко, яка ти зрадлива,
Скільки наших січовиків ти запропастила.

Ідуть, ідуть поклонитись синам слави й волі,
Що шукали Україні ще кращої долі.

Ой на горі, на Маківці, стоїть хрест високий,
На нім сидить, сидить, кряче орел сизоокий.