Лети, моя думо, в вечірню годину
Далеко, далеко звідсіль,
Лети, моя думо, у тую хатину,
Де слухав я казки колись.

В хатині жила там дівчина кохана,
А, може, живе – поклонись,
І скажеш їй слово болюче, мов рана,
Що я вже не той, що колись.

Що гасне мій погляд і тихне мій голос,
А скиби зорали чоло,
Поволі в неволі сивіє мій волос,
А терня у груди вросло.

І скажеш їй думу, хай душу розважить,
А серцеві скаже: "Корись!"
Хай марно не б’ється, хай марно не тужить,
Бо я вже не той, що колись.

Ах, мрії, ви, мрії, я вами так тішивсь,
Я вами лиш тільки живу,
А ви мені вмісто спокою і щастя
Несете лиш сум і журбу.

Я хочу не мріять, я хочу забути,
Та годі, несила моя,
Лиш серце боліє за щастям своїм
І плаче-ридає душа.