Лети, моя думо, в вечірню годину
Далеко, далеко в світи.
Лети, моя думо, ген в тую хатину,
Де слухав я казки колись.

Жила в тій хатині дівчина кохана,
А, може, живе – то вклонись,
Скажи єї слово болюче, як рана,
Що я вже не той, що був колись.

Що гасне мій погляд і тихне мій голос,
І скібки зорали чоло,
Поволі в неволі сивіє мій волос,
А терня у серці вросло.

Скажи єї слово, хай душу розрадить,
А серце їй скаже: "Корись!"
Най марно не плаче, най марно не тужить,
Бо я вже не той, що був колись.