Лети, моя думо, в вечірню годину
Далеко-далеко звідсіль.
Лети, моя думо, у тую хатину,
Що слухає казки топіль.

У хатці жила там дівчина кохана,
А, може, живе – поклонись!
І скажеш їй слово болюче, як рана,
Що я вже не той, що колись.

Що гасне мій погляд і тихне мій голос,
І скиби зорали чоло,
Що з волі й неволі посивів мій волос
І терня у серце вросло.

І шепнеш їй, думо, хай душу роздружить,
А серцеві скаже: "Корись!"
Хай дармо не б’ється, хай марно не тужить,
Бо я вже не той, що колись.