А там в гаю зеленім серед пахущих трав
Лежить стрілець ранений, стрілець-повстанець впав.

І кров йому гамують його вірні друзі,
І рани завивають, а він неначе спить.

Від вітру почорніло повстанськеє чоло,
Поблідли карі очі і личко пожовкло.

І щораз слабше й слабше повстанське серце б’є,
І скоро ніч минає, і знову день стає.

А у неділю рано, як почало світать,
Біжить якась дівчина, біжить вона до нас.

Біжить вона стежкою, а кулі наче град,
Біжить вона ще швидше, не піддається взад.

Прибігла до милого і стала говорить:
– Ой, моє любе серце, а що тебе болить?

– Болить мене, дівчино, ця правая рука,
Що мене поранила ця куля москаля.

Не плач, моя дівчино, не плач, не журися,
Іди у сад вишневий – Богу помолися.

Не плач, моя дівчино, не проливай слези,
Іди у сад вишневий – другого полюби.

Іще раз слабше й слабше повстанське серце б’є,
Повстанець умирає, а дівчина плаче.