Вони навіть можуть жити в різних містах,
І в своїх розмовах не торкатися головного,
Але ті слова, які він їй пише в листах,
Вона читає так, ніби їх не було до нього...

І коли вона не отримує від нього листів,
І починає нити, і рахувати втрати,
Вона ненавидить все, що він їй говорив,
Себто, ненавидить взагалі усе,
Що може згадати...

І коли він відкриває світ, ніби верстак,
Пристосовуючи його до любові своєї,
Все, що він робить, він робить щоразу так,
Аби вона розуміла, що він це робить для неї...

Тому що для нього найгіршим з усіх терзань,
Миттю, коли починались усі його біди,
Завжди було проводжати її на нічний вокзал,
До останнього сподіваючись, що вона не поїде...

І тому він хоче просто бути з нею цієї зими,
Класти їй на подушку зібрані метеорити,
І спати з нею так, як пси сплять із дітьми –
Щоби зігріти і щоби не розбудити...

І він говорить – хай буде так,
Хай буде без таємниць,
Хай буде так, - погоджується вона,
Рахуючи заметілі.
Мова їм потрібна лише для того,
Аби не наговорити дурниць...
Весело працює волинка серця
В гарячому тілі...