Скінчився дощ і ринули сльози
Від розуміння що тепер ми чужі,
Пішла вода і всіх собою накрила
Та сталось диво – ми далі живі.
І море слів ми рухом тіл розсікаєм,
Щоб не тягнуло нас у вир почуттів,
Ми йдем на дно і поки дна не дістанем,
Не зрозумієм наскільки дурні.

Та що тут сталось?! Невже я не знаю?!
Чому змовчав коли змовчала ти?
Я завжди сильно так любив пірнати,
Чому ж тепер я так боюсь води?
І поміж хвиль що ехом б’ють у небо
Ми замовкаєм на хвилини дві,
Щоб потім знов почати все топити,
Бо зрозуміли – ми зовсім чужі.

І певно знов з-за хмари вийде сонце,
Розгонить хвилі і дурні думки,
І певно знов ми навчимось літати,
Але чи все ще це будемо ми?

І ми чужі, у цій воді, і ми пусті, у цій воді...