По садочку походжаю
І сам собі розмисляю:
Що робити маю,
Що далеко милу маю.
Сам не знаю, що діяти,
Чи до неї лист писати, (2)
Чи самому поїхати?
Як я буду лист писати,
Будуть мене люде знати,
Не так інші, як сусіди,
Не так нині, як завсігди.
Ой ви, хлопці молодії,
Сідлайте коні воронії,
Поїдемо на Вкраїну,
Відвідати за дівчину!
Приїхали на вкрай полі
Та правцюють до милої.
Ти, місяцю, світи, світи,
А ти коню, біжи, біжи.
Ти, місяцю, світи ясно,
А ти, коню, ступай красно.
Ой приїхали пред ворота,
Вийшла мила красша злота,
Взяла коня за трензельку,
А милого за рученьку.
Взяла коня за гвоздила,
Дороженьков проводила.
Дала коня до стаєнки,
А милого до світлоньки.
Дала коню вівса, сіна,
А милому меду, вина
І сутую* вечероньку,
І білую постелоньку.
Сама сіла та й думає,
Чорні очка протирає. –
Чого, мила, так думаєш,
Чорні очка протираєш?
Чи тобі жаль вівса, сіна,
Чи тобі жаль меду, вина,
Чи сутої вечероньки,
Чи білої постелоньки?
– Не жаль мені вівса, сіна,
Не жаль мені меду, вина,
Ані тої вечероньки,
Ні білої постелоньки,
Але жаль ми сего світа,
Що нам ідуть марно літа!