З доріг життя, здолавши втому,
Я в отчий край вернусь назад.
Зове мене завжди додому,
Як рідний погляд, батьків сад.

Його ще з батьком ми садили, -
Схилялись віти до руки
І набирали зросту й сили
Росою вмиті яблуньки.

В години лихоліття злого
Не всохла гілка запашна,
Та батька, зовсім молодого,
Взяла у полум'я війна.

Взяла, взяла, не повернула,
Торкнулась болем до чола,
Лиш пам'ять давня і минула
В новому листі розцвіла...

Та пам'ять зве мене, неначе
Я їй назустріч тихо йду...
Заплющу очі – батька бачу
У яблуневому саду...