Стоїть одинока дівчина, літ вісім,
І тихо, і ніжно тумани зове:
"Тумани, тумани, верніть мені маму,
Чогось моя мама до мене не йде.

П'ять років минуло, як мама померла.
З тих пір на могилу ношу я квітки.
З тих пір мене, мамо, ніхто не цілує,
Ніхто не голубить так ніжно, як ти."

А роки проходять, минають страдання,
А горю дівчини не приходить кінець:
"Прийди, моя мамо, прийди, дорогая,
Надіньте на мене вінчальний вінець."

Прийшла на могилу з своїм нареченим,
Поклала там квіти і стала ридать:
"Спитай мене, мамо, спитай, дорогая,
Як буду без тебе весілля справлять."

Могила стогнала, а мама ридала,
І в ній було чути сумнії слова:
"Не прийду я, доню, до тебе ніколи,
Вінець хай надіне свекруха твоя".