Споришем під ноги стелиться доріжка,
Що веде полями до того села,
Де колись ходили босі мої ніжки,
І так пахла медом батькова бджола.

В споришеву пам'ять знову лине казка.
Зацвіли дерева, що садив татусь.
І до щему вічна материна ласка,
Як приїду, низько тій землі вклонюсь.

Та згадаю ніжні мамині долоні,
Спомином торкнуся до її чола.
Хай зима давно вже побілила скроні, —
А все ж пахне літом батькова бджола.

Бережуть, як пам'ять, осокори тишу,
Що тече водою яром до ставка.
Я ніколи в світі край цей не полишу,
Де літає й досі батькова бджола...