Ой, у чистім полі зацвів червоний мак,
Заколосився пшениці золотий колос,
Їде на карім коні шукать долю козак,
Співає пісню, дзвенить, як струна, голос...

До зорі усміхається місяць молодий,
Вітерець обіймає червону калину,
А зоряна ніч така, немов день ясний,
Щоб любити і кохати милу дівчину...

І співає про козачу доленьку свою,
Туга рве душу у краю чужім, далекім...
У лузі при долині цілує клен вербу,
А він, немов у небі самотній лелека...

Не журись, козаче, лягай відпочивати,
До світанку мине печаль і журба в душі...
Зранку журавка вийде сонце зустрічати,
Дасть вісточку до милої, що любиш її...

Вітер степовий над річкою повиває,
Заколисує, як море, трави запашні,
Край села, де тополі, дівчина чекає
І виглядає свого милого на коні...

Яка довга-довга ніч звечора до ранку,
І важкі думи козаку не дають спати,
Думає про свою красуню галичанку,
Скільки доріг до неї треба ще долати...