Зоре моя вечірняя,
Зійди, зійди над горою...
Зійди, зійди над горою,
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою!
Поговорим тихесенько
В неволі з тобою...

Розкажи, як за горою
Сонечко сідає,
Як у Дніпра веселочка
Воду позичає,
Як широка сокорина
Віти розпустила,
А над самою водою
Верба похилилась...

Аж по воді розіслала
Зеленії віти,
А на вітах гойдаються
Нехрещені діти.
Як сон-трава при долині
Вночі розцвітає...
А про людей? Та нехай їм,
Я їх, добрих, знаю.
Добре знаю!

Зоре моя! Мій друже єдиний!
І хто знає, що діється
В нас на Україні?
В нас на Україні?!?
А я знаю. І розкажу
Тобі, й спать не ляжу.
А ти завтра тихесенько
Богові розкажеш.

І серце одпочине,
Серце одпочине, одпочине...
Село! Село на нашій Україні,
На нашій Україні –
Неначе писанка, село.
Зеленим гаєм поросло...

Цвітуть гаї, біліють хати,
А на горі стоять палати
Неначе диво, а кругом
Широколистії тополі,
А там і ліс, і ліс, і поле,
І сині гори над Дніпром...

Світає, край неба палає...
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає...
Тихесенько вітер віє,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою.
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає!
І нема тому почину,
І краю немає!