Очі її дві смарагдові далі,
Я слабокрилий до них долетіти.
Не в змозі, сконаю, наче на палі,
В горячому лоні себе спопелити.

У сонця спитаю: "де сяйво дістало?"
"Позичило в неї, а ти стережися –
Її поцілунок, о, зайдо зухвалий,
Розтопить на віск, навіть якщо наснився".

З ім’ям її умирають герої
В серці, прокромленим гострим мечем.
Й донісши його до країни чужої,
Не вистачить сліз всіх омити дощем.

Тіло, якому замало і храму,
Чи оповиє мене молоком?
Чи ружа розкриє кривавую рану?
Неосяжним, як обрій, чи буде воно?

По сліду її йде весна за зимою,
Дзвіну пісень птиць навчила вона,
Занапастив себе я обійм таїною
Ночі з якої дороги нема.

Пробудився від сну – свіжий подих світанку
Випровадить в дорогу, подарує коня.
Я її украду, вітра коханку,
Наздогнати не зможе, вона буде моя.