Поталанило мені випадково -
Стрівся хлопець на весні чорнобровий,
Сором'язливий такий, несмілий.
Я й подумала - не мій, некрасивий...

І відмовила йому на зізнання,
Не всміхнулася тому на прощання:
Зрозумій мене, прости, добрий хлопче,
Тебе пам'ять зберегти щось не хоче.

Залицялись і не в сні хлопці дужі,
Але всі вони мені щось байдужі.
Чи то зустріч весняна щось спинила,
Чи то й справді я сама завинила?..

Може, хтось на чаклував, чи наврочив,
Що у сни мої наслав карі очі?..
Ще такої дивини не бувало,
Щоб мене дівочі сни хвилювали...

Чом же літо, що прийшло, не яскраве?..
Квіти знітили чоло не яскраві?..
Не всміхається мені небо синє,
Може, втратила тоді щось єдине?..

Сумно падає з дерев жовте листя,
Очі згадую тепер променисті,
Чи ту зустріч поверну? - Я не знаю,
Того хлопця, як весну, виглядаю!

Сперечаються з зими лиховії,
Навівають, мов крильми, чорні мрії.
Кажуть, що моє життя - швидкоплинне,
Я ж чекаю почуття лебедине!

Я не вірю, що любов відлетіла,
Ще розправить вона знов ніжні крила!
Прийде, як весняний сміх, в день щасливий
Найкрасивіший за всіх - некрасивий!
Найкрасивіший за всіх - некрасивий!
Некрасивий...