Крізь світ дощів і холодні калюжі
У місто безлике, у місто байдуже
Крізь ранішні роси ввірвалася осінь,
Холодна і боса впліталася в коси,
Березам у коси і з мене сміялась,
Досить!..

Вже досить плекати вчорашню надію,
Що я все минуле забути зумію,
Сказати відверто і серце роздерти,
І з пам'яті стерти, і скоріше померти,
І в цій круговерті я знов розумію -
Я не розумію - навіщо?..

Навіщо чекати?..
Навіщо на краще молитися Богу?
Нізащо! Так тисне у скронях
Дощем на долоні і по підвіконні
Сльозами агоній прокляте безсоння,
І знову в погоні,
Я знову в погоні за чимось...

І ніби в останню життя хвилину
Знов проносяться перед очима,
Мов кадри із драми, роки за роками,
Що стежать за нами, хапають руками
І чужими шляхами кидають, як мотлох,
Кидають, як мотлох, вбивають...

А місто моє мене не помітить,
Таких, як я, безліч у світі,
Лиш небо ридало, просило, благало,
До себе так звало, так важко зітхало...
Вона і ж не знала, що просто вмирала,
Так просто вмирала...