Вони сиділи на даху, навколо падав сніг.
І вітер щиро доносив тіні слів голосних:
"Що ж, кохана, чому так погано?..
Минулу ніч я був сам та випив кави за двох.
Я чекав на тебе, вихордив під дощ,
Моя мила, то де ж ти ходила?
Я був шалено злий, коли тебе не знайшов.
Я пив вогняну воду, розсипав порошок,
Але, мила, так і не попустило.
Я вимикав ліхтарі, я вимикався сам.
Знаєш, люба, у мене був дивний стан
Параної, а що ж із тобою?
У цю ніч я хворів, себе не контролював,
Не пам'ятаю навіть, лежав чи стояв,
Тож, мій зайчик, я чекаю пояснень!"

"Розумієш, коханий, серед мого життя
Я зробила для себе нове відкриття,
Що між нами ніфіга не кохання.
Я зустріла його, і як приклад тобі
Він не п'є і не палить, грає він на трубі,
І сьогодні ми пірнули в безодню.
Знаєш, сонце моє, в нього є авто,
І ми каталися містом, кохалися знов,
Розумієш - ти такого не вмієш.
Я переїду до нього, ми будем жити разом,
Я буду слухати поп, а не твій рок'н'ролл
І, коханий, ми бачимося востаннє".

На даху стало тихо, тільки вітер свистів.
Нарешті він затягнувся, і проговорив:
"Ну, кохана, я тебе відпускаю.
Тут ти, люба, права, і в останній раз
Я зараз чую цей голос і кружляє цей вальс
Зі сніжинок - так і бути повинно.
Тож перед сходом на дах я будинок запалив,
І нам уже не спуститись, шлях донизу одни -
Крізь повітря, якщо виростиш крила.
Що було далі - неважливо, все затягує дим.
От тільки люди казали, що над дахом цим
Кружляв ангел у шкірі й металі.
Він співав рок'н'ролл, і цей дивний спів
Йшов від міста до міста, про любов і про гнів
Там співалось... небо тільки сміялось.