Пробач, якщо зумієш, за образу
За ті слова, що ранять наче ніж.
За підле і слизьке моє лукавство
І за твоє кохання, що міцніш.

Стискає серце розум у лещата
І вже заполонило всьо єство.
А я холодним поглядом як в ката
Плюндрую й нищу в пагонах його.

Так я черствий, неначе в грудях камінь
Немов не кров по жилах вже тече.
Холодний розум надімною править
Й наосліп по життю у даль веде.

Я сам себе кляну за малодухість,
Що серця пут колишніх не зірву.
І як сліпець блукаю на розпутті.
Шукаю щастя, та чи я знайду?

Коли-небудь згадаю всіх кого я зрадив
Я на своїм життєвім цім шляху.
Заплачу гірко над собою й вами,
Та більше не почую я: "Люблю!"