Задумала бабусенька
На світ подивиться,
Посилає дідуся
До лікнепу вчиться.

– Пожалій мене, старого,
Облиш свої жарти,
Хіба ж таки в мої роки
Учитися варто?

– І старі й молоді
Мусять усе знати,
Як не підеш до лікнепу,
Іди геть із хати!

Бачив дідусь, що біда,
Кричить дуже баба.
– Та піду вже, не кричи,
Чортова нахаба!

Пішов же він до лікнепу
Та все бабу лає:
– Сама сидить, як той пень,
А мене ганяє.

Посадили за стіл діда,
Дали йому книжку.
– Бери, діду, та учись,
А не сиди нишком.

Вчиться дідусь Явдоким,
Про їжу не дбає
І на сором молодим
В лікнеп шкандибає.

Дивується люд увесь,
То немало й дива,
Вже культурний наш дідусь,
Йде до колектива.

Він працює вже щодня,
Де й розум береться,
А бабуся сидить дома
І не зворухнеться.

– Годі сидіть, бабусенько,
Іди лиш між люди,
Гнала мене у лікнеп,
Ходім до колбуду!

Як почула це бабуся,
Трохи й не зомліла.
– Цур тобі з тим колбудом,
Я ще й не говіла.

Як закричить тут дідусь
І тупнув ногою:
– Як не підеш, розведусь,
Запишусь з другою.

Злякалася бабусенька,
Що ж робити буде:
– Не пишися із другою,
Веди до колбуду.

У колбуді йде кіно,
На екрані миготить,
Дід читає, а бабуся
На все горло реготить.

– Піду ж і я у лікнеп,
Годі вже дрімати.
Із тобою в колектив
Піду працювати.

Вже культурні дід і баба,
Усе розуміють.
Стали церкву обминать,
Уже й не говіють.