Я був хлопець отакий, своє життя важив,
Я щовечеринки попід хати лазив.
Раз взяв бучок під паху, сам не знаю, де іду,
Іду до чужої, бо не маю свої.

Приспів:
Ой бідні-бі даки
Всі молоді парубки,
Бо дівчат не мають свих,
От і ходять до чужих.

От приходжу під вікно, стою та й думаю,
Стою та й думаю, що робити маю.
Ой чи шибку витягати, ой чи двері відхиляти,
Двері відхиляти та й іти до хати.

Я в вікно ся подивив, тихо двері відхилив,
Та й просто до хати зайшов, милий брате.
Хтось ся з лавок ізхопив, та й за барки м’я вхопив,
Я го бучком хруснув, по голові луснув.

Взяв він голову руками, задріботів ніженьками,
Кличе на підмогу жіночку небогу:
– Молодице, не лежи, бо якесь тут лихо є,
Треба засвітити, з хати не пустити.

Та хіба ж я б дурний був, щоб доти чекати,
Взяв я бучок в руки та давай тікати.
Як почали псами гнати, коштурами доганяти,
Якби ізловили, бігме, були б вбили.

От прийшов я додомоньку, заліз собі в соломоньку,
Лежу та й думаю – кепський розум маю.
Треба плотів не ломити, старих собак не дражнити,
Треба ся женити, чужих не любити.