Вчора було літо, літо, а ниньки зима.
Полюбила шмаровоза, та го дома нема.

А шмаровоз намастив віз, поїхав в дорогу,
А я бідна, молодейка, господарем в дому.

Ой був же, був йа в тім селі дячейко гулящий:
– Прийди, прийди на вечерю, будеш хлопець ладний.

Ой прийшов же той дячейко на ту вечеройку,
Надніс стокроть шмаровоза з корчми додомойку.

Ой не йшов же шмаровоз йа просто до хати,
Но пішов же межи коні йа дручка шукати!

Йа на жінку березовий та дуже тонейкий,
А на дячка грабовий, але бо грубейкий:

– Добрий вечір, моя мила, як же ми ся маєш,
А як мене нема дома, з ким же розмовляєш?

– Ой мій любий шмаровозе, той раз вибачай ти,
Перший раз-єм запросила дячейка до хати.

– Вибачу ти, моя мила, вибачу, вибачу,
Засвіти-но ясно свічку, най я го зобачу.

Свічка горить, свічка горить, горить та палає,
А шмаровіз йа дячейка за лоб витягає.

– Не бий мене, шмаровозе, ніц тобі до того,
Я не зробив з твойов жінков йа нічого злого.