Оженився Шурадель та взяв жінку гладку,
Вона його так любила, як собачу лапку.

Ой поїхав Шурадель у поле орати,
Його жінка, Шураделька, до корчми гуляти.

Гуляла, гуляла та й перепилася,
Наварила борщу-каші, в поле потряслася.

А сів старий Шурадель обідати в полі,
Випряг воли, запряг жінку та й оре по полю.

Орала, орала, захотіла пити,
Запряг її у борони та йде волочити.

Випрягає з борони, запрягає в рало:
– Ксоб, тпру, моя мила, ще й додому рано.

А приїхав Шурадель із поля додому,
А прив’язав свою милу на житню солому.

Чи їла, не їла, захотіла пити,
А взяв милий батога та й став милу бити.

Я раненько, чуть на зорю, запряг у колясу:
– Ксоб, тпру, моя мила, поїдем до лясу.

Поїдем до лясу рубати дубини –
Ні тонкої, ні гнучкої до білої спини.

Рубати дубини аж у три колоді,
А вже ж тобі, моя мила, за хлопцями годі.

– Ти вкладеш мені три я й чотири довезу,
Як побачу гарних хлопців, як кобила заіржу.

Милий її не склонив, своє серце надломив.
Умер старий Шурадель та й на лавці лежить,
Його жінка, Шураделька, по горілку біжить.

І горілку несе, і музику веде:
– А тепер я, Шураделю, не боюся тебе.

Як до гробу ішла, то приплакувала,
Як від гробу ішла, то підскакувала.