Ой піду я до міста, ой піду я до міста,
Там з родом зійдуся, горілки нап’юся,
А я так забавлюся.

Ой маю я мужа, мій муж воркотливий,
Він буде ворчати, я буду мовчати,
Може й я що провинила.

За велике діло стало сукном тіло;
Іно-м рано не встала, челядь не збуджала,
В поле не виправила.

Ой піду я до мати, там буду вмирати,
Єй буде мій милий, голубонько сивий,
Та й за мною жалувати.

Ой жалує він, жалує, став до люстра, підголився:
– Щоби тіло з хати взяли,
Я би скорше оженився.

А як прийшло три дівоньки грішне тіло вмивати,
Він по хаті ходить, бровами поносить,
Котру би си та й узяти.

Возьму я лиш тотую високоростонькую,
Вна буде робити та й мене любити,
Та й зо мною говорити.

– Ой знаю я та знаю, знає отець, знає мати,
Що ти п’єш, гуляєш, жінку б’єш, ховаєш,
Сам сі гладкий тримаєш.

А як діти то й учули та зачали говорити:
– Збираймося за рученьки та й підемо служити,
Та й підемо служити.

А як мама їх учула та й зачала говорити:
– Не йдіть, діточки, служити, я ще буду жити,
Я ще буду жити.

– Ой скажи ти, моя мила, яка ти зрадлива:
Я гадав, що ти вмерла, а ти будеш жива,
А ти будеш жива.