Чорнявая молодичка кивала на мене:
– Ходи, парень, ходи, бравий, гуляти до мене.

– Ой рад би я, молодице, до тебе ходити,
Та боюся чоловіка, щоб не вмалив віка.

– Ходи, парень, ходи, бравий, в обідню годину,
А я свого чоловіка пошлю по калину.

– Іди, старий, іди, сивий, у луг по калину;
Як не підеш по калину, я тебе покину.
– Треба іти.

Пішов старий, пішов сивий калини ламати,
А я нишком, попід стрішком та мерщій до хати.
– Проворний був.

Та й засіли з красним парнем рибоньки кушати,
Та й послали мале дитя батька зустрічати.
– Як дозорця.

Іде дитя, іде мале та в долоні плеще:
– Гуляй, гуляй, моя мамо, чортма батька єще.
– Дитя було!

А я ж тому та дитяті віроньки не ймала,
Відчиняла віконечко й сама виглядала.

Несе старий, несе сивий калинові віти:
– Ой де ж тепер, красний парень, мені тебе діти!
– Ускочила!

Взяла парня за рученьку, повела в кімнату,
Сама ж лягла на порозі, почала стогнати.
– Захворіла.

– Піди, старий, піди, сивий, та вколупни меду,
Ой щось мені тяжко-важко, й голови не зведу.
– Якби взяв ломаку!

Пішов старий, пішов сивий меду колупати,
Взяла парня за рученьку та й вивела з хати.
– Викрутилась!

– Іди, хлопче, іди, бравий, степом та ярами.
Як хто спита, куди ходив, скажеш: "За волами".
– Ще й навчила.