За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур’я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів’ям – просвітку нема.

Живеш – і жди. Народжуйся – і жди.
Жди – перед сконом. Жди – у домовині.
Не назирай – літа збігають згінні
без цятки неба й кухлика води.

Звіром вити, горілку пити – і не чаркою, поставцем,
і добі підставляти спите вірнопідданого лице.
І не рюмсати на поріддя, коли твій гайдамацький рід
ріжуть линвами на обіддя кілька сот божевільних літ.

За роком рік росте твоя тюрма,
за роком рік підмур’я в землю грузне,
і за твоїм жалінням заскорузлим,
за безголів’ям – просвітку нема.

І не бештати, пане-брате, а триматися на землі!
Нею б до печінок пропахнути, в ґрунт вгрузаючи по коліна.
А щоб звикнути – остудити, закропити у крик, у кров,
заперіщить вишневим віттям віком викрадену любов.
І з ордою під дикі галаси прорешечуватись гробами,
раз жене нас ненатля сказу по роках, по віках, по горбах!