Б’є крильми птах глухої півночі над мурами,
Б’є крильми птах та й ловить дзьобом грати.
Не жур мене, товаришу похмурий мій,
Нам так приречено з тобою помирати.
На велелюднім торжищі між ницих і крикливих,
За тридцять срібних продані від каїнів і юд,
Ми ордени їм кров’ю покропили,
І, вже не вірячи у Божий Страшний Суд,
За мудрість, за любов, за скривджених і вбогих
Ми підем на Голготу – ти і я –
Під крик "Розпни!" нікчемного й брудного
Орденоносного хам’я.

Б’є крильми птах глухої півночі над мурами,
Б’є крильми птах і зазира в вікно...
Заснув весь світ, і люди сплять давно...
А чоловік стоїть за гратами понурими
І дивиться в вікно –
У дірку чорну, в безвість непроглядну,
Ні віддиху, ні руху, лиш живчик на чолі.
Там десь, туди десь, за чорне простирадло
Думи і серце – бігом по землі...
Очима хоробливими утік за кам’яницями,
Бровами нерухомими крізь ніч залетів.
Там десь, туди десь – з свобідними птицями
Там десь – де юнь і де цвітінь.

Б’є крильми птах глухої півночі над мурами,
Б’є крильми птах і мотиль прилетів.
Із тьми на світло крізь іржу прутів
Загнався, загнався мотиль здуру.
І закрутився в безнадійнім герці,
Об дивне світло поломивши зір.
В розпуці б’ється, трапивши у вир,
Шалено б’ється об пухир, як об набрякле болем серце.
Немає відгуку. Чигає ніч байдужа,
Набрякле серце марно жде поради...
Дай руку!.. Дай же руку мені, друже!..
А ти любив цей світ брехні і зради.

Чого ж той птах бунтує так за мурами?
Чого ж той птах так крилами об грати?
Товаришу, товаришу похмурий мій,
Ну, а як ми не хочем умирати?!
І ми не вмрем, нас не зітруть із рубрики,
Ми оживем в страшнім вогні стихії.
Ми ще каратимем хамів Мечем Республіки –
На місці лобнім – там, біля Софії!