Далеко ж ти, брате, від рідної хати,
Ти встиг покохати чужий, незахмарений рай.
Та скрипка заграє, і раю немає,
І сердце аж крає, летить у покинутий край.
Та скрипка заграє, і раю немає,
І сердце аж крає, летить в рідний край.

В краю, що покинув в лихую годину,
Ти б, може, загинув, а, може, – совіцька тюрма.
Тепер ти – заможна, поважна людина,
І лиш України одної у тебе нема.
Тепер ти – заможна, поважна людина,
І лиш України у тебе нема.

Згадай про останнє на вічне прощання,
Згадай про кохання, чи було насправді воно?
Мовчать хмарочоси, лиш дощ наче сльози,
Бо ті чорні коси вже білі, напевно, давно.
Мовчать хмарочоси, лиш дощ наче сльози,
Бо ті чорні коси вже білі давно.

Одна тебе сила всі роки живила –
Це батька могила, де мала би бути й твоя
Та роки минають, надії вмирають,
І діти вже мають інакше, не твоє ім’я.
Та роки минають, надії вмирають,
І діти вже мають не твоє ім’я.

Чому ж українці ми всі по одинці,
Чому як камінці? По світі розкидав нас час.
Чому наша доля не з одного поля,
Чому ж наша воля і досі не з’єднує нас?..
Чому наша доля не з одного поля,
Чому ж наша воля не з’єднує нас?..

Далеко ж ти, брате, від ріної хати.
Ти встиг покохати чужий, незахмарений рай.
Та скрипка заграє, і раю немає,
І серце аж крає, летить в рідний край!..