Мене звуть Тризубий Стас.
Маю тіло й душу.
Тим не менше, я всіх вас
попередить мушу:
що душа ще молода –
бачите, як співає!
А от з тілом вже біда,
І іншого немає.

Вже поскрипує кардан,
щось в моторі стука,
підтікає часом кран,
карбюратор хрюка...
Правда, з ніг ще не паду
(як притулить до стінки),
але як наліво йду –
вже трусяться колінки...

Лікар каже: Пане Стас!
В вас гастрит хронічний.
Та загальний стан у вас
ще не катастрофічний.
Як горілку не вживать,
І кинути палити,
то ще років 25
можете прожити!

А дієта в вас така:
вам не можна солі,
цукру, перцю, часинка,
моркви та квасолі.
Молоко лишень квасне,
а бульба лиш варена...
І взагалі, усе пісне,
а решта – внутривенно!

Щодо інших заборон
(щоб не було стресу), –
вам не можна телефон,
телевізор, пресу.
Не сміятись, не співать,
рот не роззявляти
і, як надворі мінус п’ять,
не виходить з хати!

А що стосується жінок –
не ковтайте слину.
Щоб не було і думок,
навіть про дружину.
Треба зважити на вік,
лікувати шлунок...
Ну... Хіба що через рік –
пробний поцілунок!

Як я вислухав те все
щодо свого тіла –
чую, десь мене несе,
ніби ззаду крила!
То, мабуть, моя душа
вже до раю прагне...
І лиш за вухами лапша
ще на землю тягне!

І тому я тіло в морг
не спішу здавати.
Ще до вас я маю борг –
пісню заспівати.
І хай тоді душа моя
десь пропаде з часом –
вже не Стасом буду я,
а іконостасом!