Сивий-сивий коню, золотая грива,
віднеси мя, сивий коню, там, де моя мила.

Чи є ще у цім світі місце для нас і наших почуттів,
не почув так послухай, що так буває,
що серце й душа у піднебессі ширяють,
не плутай зі змієм що кров убиває,
просто нестримні по небу літають,
тануть й самі усіх зігрівають
такі от випадки частенько бувають,
і одну історію ми вам зараз розкажемо,
ще й гострим слівцем її приправимо.

Прийдеш під воротя, стукни копитами,
чи не вийде моя мила, з чорними бровами.

Енеки-бенеки їли вареники,
їли вареники гляділи в вікно, о, о! є, є!
У віконце у те і у це!
Дивились виглядали, чи хтось там не йде,
і де ж він де? а сонце сідає і вечір вже.
І двері риплять і губи тремтять,
і ось на порозі людина стоїть,
людина, що серце твоє звеселить!

Вийшла моя мила, вийшла моя люба,
пригорну її до грудей, поцілую в губи.

Ще здавна, майже завжди,
туди сюди, скачуть планетою вершники ці.
В штанах, без штанів, в халатах в плащах,
в жупанах, у пір’ї, з кинджалом в зубах.
До милих своїх вони поспішають,
бо переконані їх там чекають.
І це не жарти, і не курйози,
тут працюють механізми серйозні,
ці хлопці завзяті та їхні дівчата,
одним лиш бажанням кулю земну обертають,
і нас на пісні надихають!

Сивий-сивий коню, золотая грива,
віднеси мя, сивий коню, там, де моя мила.
віднеси мя молодого там, де моя мила.

Сивий-сивий коню, золотая грива...