Впливаємо в соснове море,
в сосновий шум, сосновий спів.
Над нами небо неозоре,
над нами дах струнких верхів,
над нами віддихом глибоким
парують оліїсті пні.

І чуєш, як під твоїм кроком
зростають зела запашні.

Тут не бажаєш біль нічого –
обкутатися мохом сну,
в прапервісний природи морок,
в прадавню впасти глибину.

Хай в нашім тілі, наче в соснах,
густа живиця закипить.
Хай в наші жили зелень млосна
і полум’я спливе блакить.

Вростем у землю, наче сосни
(лопоче лісу коругов).
Наллється в наші жили млосний
рослинний сік – зелена кров.
Корінням вгрузнуть ноги в глину,
долоні листям обростуть,
а бджоли до очей прилинуть
і мед, мов з квітів, питимуть.

Уже не кров – важка олія
в затвердлих ядрах набряка.
Немов малина спіє мрія,
солодка, пристрасна й п’янка.

Кущем черленим край дороги
ростеш у шумі тишини.
Лиш олень – самець струнконогий
полохливої шука сарни.