Те сонце вже не пам'яють
І людям байдуже, що світла не знають.
Зайшла якось Віра, про сонце казала,
З собою до світла іти закликала!

І байдуже сонний світ, позіхавши,
Собою віру в світло приспавши.
Сліпому без неї не буде тривоги,
Що сонце сіяє десь там за порогом.

І вже коли Віру надійно приспали,
Дорогу до серця Любов прокладала,
Та навіть з порогу її проганяла
Та псевдо сестриця, що Втіхою звали!

Світе мій, чи здурів ти без волі,
Що нема де притулитись любові?
Байдужий із нею не знайде спокою,
Сумління не зможе заснути з тобою!
Байдужому з нею не буде спокою,
Сумління не зможе заснути з тобою!

Віру приспали, Любов проганяють,
І в серці, як в пустці,
Лиш вітри ганяють...

Та насіння крізь асфальт проростає,
Життя ж бо цих обмежень не знає
І спалахом світла ту пустку осяє,
Своїм першим криком Надія вітає!
І спалахом світла то серце осяє,
Промінням гарячим Надія вітає!