Під городнім вікном,
біля отчої хати,
обігрівши теплом,
ружі сіяла мати.
І цвіли, як з роси,
веселково ті ружі,
до такої краси,
всі були не байдужі.

Коли мама пішла
у святу невідомість,
її ружа зійшла
одинока натомість.
І глядить у вікно
до пустої вже хати,
не виходить ніхто,
щоб її поливати.

А вона ж так цвіте,
що аж очі ворожить,
знов дитинство святе,
нашу пам'ять тривожить.
Ніби мама прийшла
іздалека додому,
під віконцем зійшла,
не сказавши нікому.