Згадую прожиті дні – образи, як на долоні
Я тонув в очах твоїх і марив лиш тобою
Не бачив сонця ясного в горі і лиш тяжіння сили
Не відпускали від землі чи заздрили, чи не хотіли

Засліплений коханням мацав світ дивних речей
Незрячий я блукав поміж людей
Не помічав нікого – тільки ти, як янгол світла і краси
Видінням ясним, ясним днем, в моїй пітьмі була вогнем

Моїм духмяним цвітом на схилах саду райського
Останньою краплиною роси в пустелі днів життя мого
Чому ж твоє кохання русло враз змінило,
Заквітли інші береги, а берег мій печаль укрила

Коли дивлюся в очі – неначе море твої
Тону у хвилях безодні і приємно мені
Нікому на землі не відчути той біль
Що вливається в груди – і приємний, як хміль

Твої очі великі полонили мене
В них лише загадкове – в них лише неземне
Хочу пізнати тебе, моє єдине буття
Хочу відчути тебе й кохати без каяття

Приспів:
Пробач мені я злітаю у вись
Відпусти і у слід не дивись
Вітер прохолодний розвіє печаль
Пробач мені, пробач і прощай
Мов улюблену повість згадаю тебе
Згадаю наше кохання, згадаю все неземне
Згадаю зорі й троянди котрі ти дарував
Пробач мені любий що мене покохав (весь куплет – 2)

Я відкрив тобі сяйво далеких зірок
Ти мружилась зітхала, руками очі прикривала
В спекотні дні я прохолоду тобі дарував
Ти вмить затремтіла і подарунку не схотіла

Троянди й зорі усі я покладу тобі до ніг
Щоб ти ступала по них, а я дивитися міг
Ти не ступила й півкроку – троянди мають шипи
Моя пташка поранилась – і сказала – "пусти"

Враз усе затремтіло – серце кров’ю облилось
Трохи згодом заклякло і майже не билось
Лише губи шептали –"зачекай, постій"
Трохи згодом кричали "відлітати не смій!"

Ненавиджу тебе – лети у пекло
Ненавиджу тебе – згори в вогні – ні
Боже! Вибач сонце! Боже, вибач небо!
Люблю тебе! Не зможу я без тебе!

Та вона крила розпустила і злетіла ввись
Мене одного залишила, посміхалася мовляв "дивись"
Та дівчина навіки лишилася в пам’яті моїй
Лишився біль, лишились крики "відлітати не смій"