На березі річки стоїть плакуча верба,
Своє вербове гілля розпустила з роси
Їй сонечко нахиляє промінь тепла,
Щоб навесні до неї закохані прийшли.

Скажи мені, вербо, чого вмиваєшся сльозою?..
В зажурі чого опустила голову до води?..
Хто ранив твою чуттєву душу до болю?..
І ти корінням проросла в землицю назавжди.

Колись була вродлива діва, до плеча пишна коса,
Закохалась в русявого легеня - ясеня стрункого.
Він дарував сині волошки із берега Дністра,
І в почуттях проклав кладочку до серця мого.

Зеленооку красуню зрадив козак чепурний,
У духмяних травах залишив одиноку, як билину...
Бо покохав, білокору березу вітерець шальний,
І я стала вербою і ллю сльози в море синє.

Із тих пір я одягаю розкішне листя зелене,
До ніжних віть прилітають із піснею солов'ї,
На чарівну вроду задивляються стрункі клени,
І тихо шепочуть про кохання їхні струни мені...