Стрілася на полі, руку подала,
Чорною бровою тихо повела.

Ніжно усміхнулась, зникла у житах, -
Хусточка майнула, наче білий птах.

Як повів бригаду славних косарів,
Хвилями покосів поле перебрів.

Думав - заховалась в житі, гущині,
А вона сміялась десь удалині.

А вона в'язала росяні снопи,
Колосок зривала з кожної копи.

Як ішла додому в житньому вінку,
Радо всі вітали дівчину швидку.

Лиш у мене серце билось гаряче:
Думав, чорноока знову утече.

Утекла б, та в полі скрізь уже стерня,
Утекла б, та серце дівчину спиня.

І чого тікати, як зійшлись путі.
Як любов єднає щастям у житті!