Я запитаю в себе, питаю у вас, у людей,
Я питаю в книжок, роззираюсь на кожній сторінці:
Де той рік, де той місяць, той проклятий тиждень і день,
Коли ми українці, забули, що ми українці?

І що в нас є душа, повна власних чеснот і щедрот,
І що є у нас душа, яка ще од Байди нам в'ється,
І що ми на Вкраїні – таки український народ,
А не просто населення, як це у світах діється.

І що хміль наш – у тісні, а не у барилах вина,
І що щедрість - в серцях, не лиш у кримських вітрах,
І що є у нас мова, і що українська вона,
Без якої наш край – територія, а не Вкраїна.

Я до тебе кажу і до кожного з вас: Говори!
Говорімо усі, хоч ми й добре навчились мовчати
Запитаймо у себе вустами, з якої пори
Почали українці себе у собі забувати?

Українці мої! Як гірчать мені власні слова...
Знаю добре, що й вам вони теж – не солодкі гостинці.
Але мушу казати, бо серце, мов свічка сплива
Коли бачу як люто себе зневажають вкраїнці.

Українці мої! Дай вам Боже і щастя, і сил,
Можна жити хохлом, і не згіркне від того хлібина
Як тільки хто ж колись небо нахилить
Як не зраджена вами, зневажена вами Вкраїна.