Сумує пташка на вербі,
А я із нею воєдино
Сумую й думаю собі:
Куди ідеш ти, Україно?

І хто це так тебе веде,
Чому шляхи такі тернисті?
Європа, світ вперед іде,
А ти все топчешся на місці...

І не на місці, а назад
Тихенько котишся небого...
Коли настане зорепад?..
Мабуть, далеко ще до того...

Ти вільна, не стогни, а йди,
Коли впадеш, то піднімайся!
Чогось від когось ти не жди,
Від власних ворогів звільняйся!

Бо є у тебе майже все:
Моря і гори, вітер в полі,
І те родюче деревце,
Але на жаль не має долі...

Чиїсь кайдани ланцюги
Тебе тримають, бачать люди,
Свої це наші вороги
Тебе знедолюють паскуди...

Бо ці злодюги, шахраї
Крадуть, а люди по неволі,
Мов журавлі в чужі краї
Летять і там шукають долі...

Шахрай голодний, наче кріт,
Гребе собі і досить плідно,
І так вже скоро тридцять літ,
А ти чарівна й досі бідна...

І пташка злетіла з верби,
Мабуть набридло сумувати...
Мені б із нею та куди?..
Ти, Україно, - моя мати!