Немов той олень, загнаний в болото,
Зацькований собаками в лісах,
Боролися там відділи піхоти,
Кіннота йшла за ними по слідах.

Паде з утоми військо на дорозі,
Не в силах кріса вдержати в руках,
А босі ноги мерзнуть на морозі,
Кривавлять рани в рваних онучках.

І бій кипів, в нерівному двобої
Ішов за полком полк ворожих сил,
І крикнув хтось: У нас нема набоїв,
З полудня стихло й впав останній стріл.

Загнали їх, забрали у них зброю,
Вірних синів святої боротьби.
І впав наказ, щоб власною рукою
Копали тут самі собі гроби.

Потомлені, знеможені, побиті,
Копали враз могили на полях.
Під оклик, глум і крик несамовитий
Московських військ все стало у рядах.

Готова вже могила всім єдина, –
Промовили, а відповідь дав кат:
Ось вам соборна вільна Україна,
Нема для вас, соборників, пощад!

Коли хто з вас отут складе присягу,
Що буде вірним він повік Москві,
І відречеться нині свого стягу,
Той буде вільний і щаслив тоді.

В холодну днину серед снігу й мряки,
Над свіжим гробом, що на них чекав,
Мовчало триста шістдесят юнаків,
Ніхто не зрадив, ласки не благав.

І впав наказ, клекочуть скоростріли,
Юнацтво стелиться, мов та трава,
І труп за трупом падає в могилу,
А скоростріл клекоче, не вгава.

З великої, не критої ще ями
Лунали зойки ранених і зов,
І хтось грозив кривавими руками:
Ми нині гинем, завтра – кров за кров!

Хтось ввечері закопував могилу
І бачив, як один стрілець вмирав
І говорив до другого насилу:
Ти смертию життя народу дав!

Пливуть роки від року і до року,
Співає пісню все новий кобзар,
Оспівує він у піснях народу
Кривавий, ще не помщений Базар.