Навчав мене батько,
Як малу дитину,
"Держи завжди прямо,
Ти, козаче, спину".

На добру пораду,
Собі не дав раду,
А почав підростати,
То став забувати.

То ж погнув, я спину,
На чужого пана,
Чому така доля,
У мене погана?

Я робив на пана,
Та не став багатим,
Видно тепер буду,
Я лише горбатим.

То що малим вивчив,
Я не мав забувати,
І твої слова тату,
Довелося згадати.

Даремно забув же,
Я ж козацького роду,
То й розпрямлю спину,
Й піду до народу.

Піду до народу,
Всім стану казати,
Нема краще в світі,
Як дома бувати.

Нема краще в світі,
Не було й не буде,
Коли стануть вільні,
Українські люди!

Коли вони будуть,
Не пана питати,
А самі свою долю,
Будуть вибирати.

Виборем всім миром,
Ми щасливу долю,
Будем добре жити,
Й забудем неволю.

І життя заможним,
Зможемо зробити,
Коли усі люди,
Будуть чесно жити.

А ще нам потрібно,
У рідній країні,
Робить добрі справи,
Нашій Україні.