Ти замріяна, чи зажурена,
У небесних очах холод вічності...
Мов самотністю жовтою втомлена,
Поміж листя сховавшись для зручності...

Та немає там щастя чистого,
І надніжного, мов весняного...
Як нема між юрби особистого,
В полозоті немає багряного...

Фарби щирості в приналежності,
Одному лиш, єдиному - вірному...
Часом, біль твоя - море Безмежності,
В міжлюдській безсердечній манірності...

І думки, і бажання окрилені,
Теє знаю я, не сховаєшся...
Ми усі буваєм знесилені,
Як нікуди не йдеш - не вертаєшся...

Краплі осені - губи втомлені,
Без цілунків - напруги радості...
Душі спраглії - трави скошені,
Лиш удвох лине пісня принадності...