Буває часто це в чудній звабливім сні:
Неначе жінку я незнану зустрічаю,
І одне одному ми любі до одчаю,
І кожен раз вона немов та сама й ні...

Для неї загадок і в серця глибині
Нема – нічого й там від неї не сховаю,
І вміє лиш вона, коли стомлюсь без краю,
Сльозою освіжить бліде чоло мені...

Якого кольору м'яке її волосся?
Як звуть її?
Ім'я мені дзвінким здалося,
Мов ніжні ймення тих,
Що вже пішли з життя.

А погляд? В неї він
Неначе погляд статуй.
А голос тихий?
В нім – далеке відбиття
Коханих голосів,
Що більш їм не звучати...