Сини мої, сини, сини-соловейки!
Чом ви мене не кидали, як були маленькі?

Стали підростати, стали покидати,
А хто ж буде при старості хлібом годувати?

Дочки мої пави, горе мені з вами!
Чом ви мене не кидали, як падали з лави?

Стали підростати, стали покидати,
А хто ж буде при старих літ в головоньці ськати?

Ой, буду ж я, буду неділеньки ждати:
Чи не прийде, не приїде дочка відвідати?

Неділя минає, а дочки немає,
Журба мене з ніг валяє, та ніхто не знає.

Коли б мені крильця та совині очі,
То б знялася, полетіла темненької ночі!

Ой, сіла б я, впала на битім порозі,
Вийшла мати води брати, та й облили сльози.

Годі тобі, мати, дрібні сльози лити,
Порадь мене, моя мати, як у світі жити?

А чи мені жити, а чи горювати,
Чи обняти голівоньку та й помандрувати?

Ой, хоч помандрую, — слави наберуся,
Як обніму голівоньку, назад не вернуся!