Де, твоя впевненість в собі? Що жила завжди в тобі – я дивлюсь, і не бачу її.
Ти, не тони в моїх очах, наче в небі вільний птах – бо на справді невільниця ти.
Я не забуду твоїх мрій, не забуду погляд твій – пам’ятатиму твоє ім’я.
День обертається на ніч, не сумуй то певна річ – вибач, але це придумав не я.

Я пригадую той день, я пригадую ту мить – коли в серці кришталь задзвенів.
Я одразу це відчув, я одразу зрозумів – ти володарка всіх моїх снів.
Я пірнув у почуття, перший раз за все життя – я не слова собі не збрехав.
Я простяг тобі долонь, я тоді напевно знав – що ти та, кого скрізь я шукав.
Скрізь я шукав.

Та образ твій приходить знову і бентежить мене – кожен день, кожну мить.
І подих твій я відчуваю поряд біля себе – кожен сон, кожну ніч.
Твій голос знов мені шепоче – я чекаю тебе і я кохаю тебе.
Але це все – лише примари кольорового сну не відпускають мене.

Де?! Мені відповідь знайти, що собі відповісти – як без тебе далі житиму я?
Хто?! Допоможе віднайти, ті загублені стежки – які вели до твого серця дверцят?
Ти, наче сяйво уві тьмі, наче крила золоті – що підносили до сонця мене.
І, знають лиш на небесах, відчувають весь той жах – як мені не вистачає тебе.
Не вистачає тебе.

Та образ твій приходить знову і бентежить мене – кожен день, кожну мить.
І подих твій я відчуваю поряд біля себе – кожен сон, кожну ніч.
Твій голос, твій голос знов мені шепоче – я чекаю тебе і я кохаю тебе.
Але це все, але це все – лише примари кольорового сну не відпускають мене.

Я не вірю у ці сни! Я благаю відпусти! Я прокидаюсь вночі, та кімнати всі пусті!
Хоч кричи, хоч не кричи! Вже розведені мости! Ти далеко від мене, я далеко від тебе!
Та коли приходе ніч, вона ріже ніби ніж! Бо один, той самий сон – знов бере мене в полон!
Хоч кричи, хоч не кричи! Вже розведені мости! Я прокидаюсь вночі, та кімнати всі пусті!
Я благаю відпусти!

Я не вірю у ці сни.