Dm C
Я помру від застуди. Наш лазарет
A# A
Перебазують кудись на південь
І фронт котитиметься вперед,
І саме почнеться квітень.

І розсипатиметься пустота
Між свіжого шрифту воєнних звісток,
Мов цукор, спакований на свята
Руками київських гімназисток.

У флягах чорнітиме домашнє вино,
І тільки сестра із темного мороку
Подивиться холодно за вікно,
Знайшовши під подушкою рештки морфію.

І повернувшись їй услід,
Я скажу: "Знаєш, сестричко,
Все одно нікому крім нас не болить
Від наших з тобою шкідливих звичок.

Бо все, сестричко, що є між нас,
І чого між нами, сестричко, не має,
Немає імен і не має назв,
Взагалі нічого не має.

Просто збиваючись у цьому диму,
Серце, з яким я живу роками,
Не зупинилось лише тому,
Що по ньому били весь час кулаками".

Аж якось, улітку, вганяючи в стрес
Душі, зіпсовані марафетом,
До палати зайде червоний хрест
На чолі з моїм президентом.

І лікар, сховавши папери в стіл,
Про щось говоритиме не до речі,
І густо лежатиме окопний пил
На сірому президентському френчі.

Коли ж, виходячи, ніби зі сну,
Й дивлячись в небо - тепле й зелене,
Перш ніж знову піти на свою війну,
Він повернеться раптом до мене.

І забувши нараз, що іти пора -
"Невже той самий?" - спитає в конвою.
І лікар розгубиться, а сестра
Ствердно кивне головою!