В один із днів повернеться весна.
З південних регіонів Батьківщини
Потягнуться птахи, і голосна
Свистулька вітчизняної пташини
Озвучить ферми і фабричні стіни,
І грубий крій солдацького сукна,
І ще багато всякого гівна. (2)

Але нужда сідає на поля.
Печаль галімі розправляє крила,
Докіль поет тривожно промовля:
Я єсть народ, якого правди сила;
Цю жінку я люблю, вона просила. (3)

Сумна країна у години скрут.
Блукає міщанин поміж споруд,
З усталеним природнім артистизмом
Говорить і його словесний труд
Повніє нездоровим еротизмом
І побутовим антисемітизмом.

Сколовши босі ноги об стерню,
Старенький Перебендя коло тину
Ячить собі, що, скурвившись на пню,
Лукаві діти в цю лиху годину
Забули встид, просрали Україну,
Забили на духовність і борню,
І взагалі творять якусь фіґню. (2)

Бідує місто. Кинувши фрезу,
Робітники на заводському ґанку
Лаштують косяки, бузять бузу,
Розводять спирт, заводять варшав’янку
І, втерши соплі та скупу сльозу,
Майовки перетворюють на п’янку. (2)