Любиш – не любиш. Люблю – не люблю.
Граю – не граю. Ліплю – не ліплю.
Вірю – не вірю. Горю – не горю.
Збуди мене зранку, я так міцно сплю,
Що ночі вриваються в ранки чумні,
І я не знаходжу опори...
Куди ми сьогодні і що це за дні?..
Ми голі, ми босі та горді!..
Я сонний. Ти кажеш, що то моє все.
І жодні "долоні", "моря" і "пусте"...
У нашому ліжку триває війна.
Бої подушками і вище...
Під ковдрою фронт, у кімнаті зима
Вітрами осінніми свище.
За стінами битими стогне життя,
Сусіди схотіли дитину,
Ти знаєш, я псих, часом я це не я,
До батька ще рано, хоч сином
Хорошим я бути ще теж не навчивсь,
І відданим другом не вдався,
Та й з братом не вийшло, хоч я і миривсь,
Ти ж кажеш, що гарним коханцем
Виходить... і вистачить, це головне,
До дупи канони всі й рамки,
Знайшовши себе й ти знайшовши мене
Кричиш, що зірвало всі лямки...
Бо буцімто сонним назвав я тебе
Ім’ям не твоїм й не помітив...
Ну так, це буває, це суто моє,
Прийми або на хуй, за вітром.
А ти... та ти йобнута, віриш чи ні?..
На всі свої мрії і гроші,
Купляєш книжки і трапляються дні,
Не те, щоб погані, не те, щоб хороші,
Та зайва десятка тобі б саме раз,
Хоча б молоко, ти так любиш,
Та ні... весь Ремарк, весь Набоков і нас
Накормлять їх янгольські душі.
І добре, що в тебе існую десь я,
Такий непомірно холодний,
І добре, що зайві в кишені лежать,
І добре, що цілодобові
Крамнички по місту, зупинки нічні,
Притягують п’яних поетів,
І ось в оберемку несу я тобі
Любов’ю набиті пакети...
Я сонний. То ніч, після ігор усіх,
Я схожий на Будду і вище...
Під ковдрою спокій, в кімнаті зима
Вітрами осінніми свище.
І хай я ніякий і йобнута ти,
І хай нас не любить це місто,
Я б радше подох, аби тільки не йти
Дорогами рівними й звісно,
Ще сонним не раз іменами чужими
Назву я тебе й не помічу...
Ну так, це буває, це суто моє,
Як добре, що люди не вічні.